Коли Дональд Трамп у червні заявив, що єдиним прийнятним результатом війни з Іраном є "безумовна капітуляція", це звучало як знайома для нього формула переговорів: максимальний тиск, демонстрація сили та примус супротивника до поступок.
Проте оприлюднений цього тижня текст меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном свідчить про інше. Війна завершилася не капітуляцією Тегерана і не розв'язанням головної причини конфлікту – іранської ядерної програми. Натомість сторони домовилися припинити бойові дії, відновити судноплавство через Ормузьку протоку та розпочати новий раунд переговорів щодо майбутньої угоди.
Сам по собі цей результат уже заслуговує на увагу. Але головний урок війни лежить значно глибше.
Він полягає в тому, що Іран продемонстрував світу нову форму стратегічного стримування. Не ядерну зброю. Не військову перевагу. Не здатність перемогти Сполучені Штати на полі бою. А можливість завдати неприйнятної шкоди світовій економіці.
Саме це, схоже, і стало вирішальним фактором завершення війни.
Військова перемога без політичного результату
З військової точки зору США та Ізраїль досягли значних результатів.
Американські та ізраїльські удари завдали серйозної шкоди іранській військовій інфраструктурі. Було знищено значну частину систем протиповітряної оборони, пошкоджено об'єкти ядерної програми, виведено з ладу частину ракетної інфраструктури, а також завдано ударів по військово-морських силах Ірану.
Іншими словами, Іран не може представити підсумки війни як військову перемогу.
Однак політичні результати виглядають значно менш однозначно.
Текст меморандуму не містить жодного рішення щодо головних питань, через які війна взагалі почалася.
У ньому немає вимоги закрити об'єкти у Фордо чи Натанзі. Немає зобов'язання демонтувати центрифуги. Немає вимоги вивезти з країни накопичені запаси високозбагаченого урану. Зрештою, немає остаточного рішення щодо майбутнього збагачення урану.
Усі ці питання перенесено на наступний етап переговорів.
Фактично після сорока днів війни сторони домовилися домовлятися далі.
У цьому полягає одна з головних стратегічних несподіванок війни.
Протягом багатьох років у Вашингтоні та Єрусалимі домінувало припущення, що нарощування тиску – санкційного, військового та дипломатичного – зрештою поставить режим у Тегерані перед вибором між поступками та внутрішнім розпадом. Проте нинішня кампанія продемонструвала інше. Іранська система виявилася значно стійкішою до втрат, ніж припускали її противники. Замість політичної дестабілізації зовнішній тиск знову призвів до мобілізації державного апарату навколо питання виживання.
Для адміністрації Трампа це не катастрофа. Але це точно не схоже на "безумовну капітуляцію", про яку йшлося на початку кампанії.
Ормузька протока як головна зброя Ірану
Найцікавіше в цій історії полягає в тому, що вирішальним фактором виявилася не ядерна програма.
Вирішальною стала географія.
Через Ормузьку протоку проходить близько п'ятої частини світової морської торгівлі нафтою. Для країн Перської затоки це фактично єдиний маршрут постачання енергоносіїв на світові ринки.
Іран не міг перемогти США у відкритому військовому протистоянні. Але він міг поставити під загрозу стабільність цього маршруту.
Саме це і сталося.
Навіть часткове порушення судноплавства через протоку створило ризики для нафтових ринків, страхових компаній, транспортних операторів і держав, залежних від імпорту енергоносіїв.
Показово, що найбільш конкретні положення меморандуму стосуються саме Ормузької протоки.
США погоджуються зняти морську блокаду. Іран погоджується забезпечити безпечний прохід суден і провести розмінування. Відновлення судноплавства стає головним пріоритетом документа.
Контроль над одним із найважливіших вузлів світової торгівлі дозволив Тегерану компенсувати частину військової слабкості політичним впливом. Саме тому після завершення бойових дій питання Ормузької протоки виявилося не менш важливим за питання ядерних об'єктів.
Фактично війна завершилася в той момент, коли економічна ціна її продовження почала перевищувати потенційні політичні вигоди.
І це, можливо, є найважливішим висновком усієї кампанії.
Трамп і межі застосування сили
Війна також багато говорить про самого Дональда Трампа.
За останні роки навколо нього сформувалися два протилежні міфи.
Перший стверджує, що Трамп не готовий використовувати силу і прагне уникати будь-яких конфліктів.
Другий – що він готовий до необмеженої ескалації та діє виключно з позиції тиску.
Події останніх місяців показали складнішу картину.
Трамп готовий застосовувати військову силу. Він продемонстрував це в Ірані так само, як раніше демонстрував щодо інших супротивників США.
Але Трамп також демонструє високу чутливість до економічних наслідків конфліктів.
Його політичне мислення значною мірою залишається економічним. Ціни на нафту, стан ринків, інфляція та настрої виборців мають для нього не менше значення, ніж військові результати.
Саме тому в словах самого Трампа про небажання допустити економічну катастрофу може міститися ключ до…
Read the full article at Ukrainska Pravda →
UA